Вітаю Вас, Гість

Історія замку

 Старий замок, який у Підгірцях,  у кожному камінці, що зберігся, «дихає» історією та різними переказами. До цих пір милує око в парку ставок, створений для дозвілля панської сім'ї. Історія села тісно переплітається з історією виникнення замку і його власниками. Найдавніша згадка про замок належить до 1660 року, коли татари готувалися до штурму. Замок був оточений валами, і вважався неприступним. Татари підійшли до мурів, але вистріли гармат змусили їх відступити до Стрия, а потім на Сколе і Тухлю, що описав І.франко у повісті «Захар Беркут».


Мисливський замок у Підгірцях був подарований польським королем Яном Собеським у 1668 р. угорському шляхтичу Печару, який врятував йому життя у битві з турками. В 1848 р. замок належав нащадку Печара, який був полковником у війську. Того року, під час епідемії чуми, померла дружина пана, залишивши однорічного сина Томаша. Пан віддав дитину на виховання сторожеві замку, а сам продав його польському євреєві Бронштейну, який купив титул барона і став бароном Броніцким. Проте документальних підтверджень про належність замку панам Печарам немає.


Існують достовірні дані про останніх власників замку - барона Юліана Броніцкого, його дружину Єву та двох синів: Юліана та Юзефа. Панам належали села: Підгірці, Верчани, Слобідка, Стрілків, Бережниця та Піщани. Барон мав у власності ґуральню (спиртзавод), цегельню, пилораму, два млини, розсадник плодових дерев. Помер пан Броніцкий у 1921 році. Його поховано у с. Стрілків у родинному гробівці.

Після його смерті сини поділили маєток: Юліан одержав Підгірці, Верчани, Піщани і Слобідку, а молодший - Бережницю і Стрілків. Після смерті Юзефа Юліан об'єднав маєток. За переказами старожилів, між Підгірцями і Стрілковом існує підземний перехід, який з'єднював два замки. Сюди ж ховалися люди під час набігів татар.

Барон Юліан Броніцкий-молодший виїхав в Англію, а в Підгірцях проживала самотньо пані Єва, його мати, якій було близько 80-ти років. Коли, в 1939 р. під час II Світової війни село зайняли радянські війська, пані Броніцку вигнали із замку. Вона жила у слуги, а пізніше поїхала у Львів до знайомих. Інші люди подейкували, що її відвезли до Львова у будинок пристарілих.

У роки радянської влади палац перепрофілювали: спочатку на школу-інтернат, потім — школу-інтернат для дітей з вадами зору. За якийсь час слабозорі діти святкували новосілля в новозбудованому інтернаті, а палац отримав нових «господарів» - у нього в'їхала сільська рада, яка за деякий час звільнила баронські покої для рибгоспу.


Легенда

Також під час відкриття виставки присутнім розповіли легенду про «Паню заклєнту», що у перекладі з польської мови - проклята жінка, яка в білому одязі ночами блукає замком. «На пагорбку за селом Підгірці шепоче ліс. Повіє вітер, і ще сильніше заголосять могутні дуби, липи та ясени. У ту симфонію ніби вплітається людська мова і тихо пливе аж до стародавнього палацу і замовкає на узліссі, - приглушеним голосом почала розповідь вихованка школи-інтернату. - Це було восени 1648 р. Війська Богдана Хмельницького, зайявши Львів, просувалися все далі на захід. Шляхта ховалася в Стрию і Коломиї, де були сильні гарнізони і неприступні замки. Утік з Підгірцівського замку до Стрия і князь Яблоновський - нащадок відомого гетьмана, залишивши молоду дружину. Вона хвилювалася, ходила по узліссі і плакала. Стрункі дубочки трохи гамували її журбу. І раптом вона побачила козака: широкоплечого, стрункого. - Пані,- промовив він, - не бійтеся, я вас не ображу.


Чарівна княгиня відсахнулася від козака, нахмурила брови. - Не підходь. Ненавиджу. - Я така ж людина, як і ви. Княгиня глянула на вродливого козака і завмерла. Обличчя її запашіло. - Пані, - знову порушив тишу козак, - ви ... як жива троянда. Ви народжені для щастя. Вона різко підвела голову, і, зустрівшись з поглядом юнака, промовила: - Я вас боюсь. Мій чоловік утік від вас, козаків. Ви хочите мені помститись. - Ні, - відповів юнак, - ми не розбійники, а борці за правду і волю. Блакитні очі пані засвітились. Богатир-козак наблизився до неї, міцно обняв і поцілував. То була щаслива мить, яка стала для них вічністю. - Я нікому не дозволю тебе скривдити, - шепотіла жінка, - ти будеш моїм щирим другом і лицарем. - А чоловік? - Ненавиджу його! Він старший від мене на 32 роки. - І ти з ним живеш? - Мушу, такий закон у шляхти. ...

Удосвіта до палацу несподівано приїхав князь Яблоновський з охороною. Заглянув у кімнату дружини і завмер. Козак вихопив шаблю. - Якщо битися, - промовив він, - то не у світлиці княгині, а на подвір'ї. - Я згоден, - кинув сердито шляхтич. - Гей, слуги, готуйтеся до бою. Тут розвідник Хмельницького. - Не треба бою, не треба крові! - кричала княгиня, знаючи, що невдасться козакові вирватися живим. Хіба може встояти один проти п'ятдесяти? Козак спритно вирвався на подвір'я і став біля староїлипи, яку і дві людини не охоплять руками. Міцно притиснувся плечима до дерева, ніби зрісся з ним. Князь вишикував жовнірів і сказав їм, що будуть битися з козаком не всі одразу, а по троє, і ось перша трійка накинулась на розвідника Хмельницького. Козак вміло і хвацько  відбивав удари. І хвилин через п'ять перебив княжих слуг. З новою трійкою битись довелося важче, але козак знищив і її. Правда, йому розсікли плече, поранили голову. Кров заливала обличчя, очі. Але він мужньо стояв під липою і чекав нової сутички. Три жовніри накинулись на нього, як тигри. Він ледве стояв на ногах, але зумів і на цей раз перемогти. Хоча додалась ще одна рана - йому прокололи груди. - Полиш ти цю криваву гру, - благала княгиня чоловіка.

Четверта трійка швидко впоралася із сміливцем, і він тепер лежав мертвий, розкинувши руки. - Кат, кат! - вигукувала княгиня. - Ти мене більше ніколи не побачиш! - і пішла до лісу. - Стій! - закричав шляхтич. Вона зупинилася. - Ти відібрав у мене любов, то забирай і життя. Князь вихопив шаблю і вбив дружину. Панські слуги поховали їхні тіла на узліссі. А в кімнаті княгині невтішно плакала їхня маленька дитина, ніби відчуваючи, що в одну мить стала сиротою... Стомлена покоївка, що колисала дитину цілий день і до півночі, на мить задрімала. Несподівана тиша розбудила її. Розплющивши очі, вона побачила, що дитину хтось колише. Перелякана покоївка впізнала у білій примарі свою княгиню. З того часу привид княгині з являвся щоночі. Заколисавши дитину, вона ходила у довгій білій одежі по кімнатах палацу, де колись була щасливою і коханою».